Володимир Новіков

 

ЦІНОЮ ЧЕСТІ
ТА ЖИТТЯ 

Київ

Видавництво Європейського університету

2014

 

 

У своїх історико-публіцистичних оповіданнях «Хто ми, воїни-інтернаціоналісти?», «Багряне небо», «Наслідок політиканства», «Соловецька голгофа для українців», «Апостоли і вороги Української Державності» автор, з яким ми знайомі по співпраці в Українській Спілці ветеранів Афганістану (УСВА), намагається через своє особисте сприйняття поєднати минуле й сьогодення, пошук і втілення в життя біблейської істини — жити без помсти за особисті образи, гріхи людські, а бути вищим від цього і довіритись Божому суду. Тоді все повернеться Добром. Особливо це стосується сучасних бойових дій.

«Хто ми, воїни-інтернаціоналісти?», повість «Багряне небо» є своєрідним намаганням розповісти про воїнів-інтернаціоналістів, застосовуючи, можливо, один із нових підходів до вивчення наслідків перебування наших військовослужбовців в країнах, які перебували в стані війн, так звані «гарячі точки».

Дослідження також містять цікаві відомості щодо достовірних даних сучасних подій — протистояння виборців, соловецької голгофи, історії козацтва України.

Кожна людини шукає Істину самостійно, так само вона рятує свою душу й честь.

Минуло багато років по закінченню спеціальної операції СРСР в Афганістані (1979–1989), проте це не додало можливості для об’єктивного історико-політологічного, системного аналізу подій у цій країні і навколо неї. Історична інтерпретація стала «заручницею» в «політичному цілеспрямованому мовчанні» (кінець 70-х — середина
80-х рр. XX століття), «демократичного самопобиття» (початок
90-х рр. минулого століття), державного забуття (кінець 90-х рр. XX ст. — початок 10-х років XXІ ст.) і «нової антирадянської демонології» (середина 10-х рр. XXІ ст.).

Звичайно, мова йде про «вживлення» державними «демократичними» ідеологами інтерпретацій вивчення і висвітлення подій в Афганістані і навколо нього наприкінці 70-х–80-х рр.
XX століття. Впровадження новітніх ідеологем пройшло в цілому успішно для нової влади, так як афганська епопея не пройшла академічний етап вивчення. Не сприяли історизму та об’єктивності у висвітленні афганського сегмента світової та релігійної історії і методологічні, методичні руїни інформаційного та класового підходів до висвітлення подій, що минули, радянського періоду.

Час показав, що намагання істориків від влади нав’язати свою ідеологію щодо введення радянських військ і перебування їх контингенту в Афганістані завжди наштовхувались на міцний внутрішній спротив учасників бойових дій. Ця боротьба базувалась і базується на неіституалізованій особистій пам’яті афганців, яка, як правило, не збігається із «загальноприйнятними» оцінками, судженнями, концепціями.

Правда історії і правда історичної пам’яті рідко збігаються.
XX століття створило дисбаланс між академічною історією і народною пам’яттю, яку часто відносять до звичайної усної інформації, міфології або фольклору. Пам’ять нерідко буває вибірковою, вона «працює» в кількох проекціях.

Пам’ять про афганські події далеко не мирна. У ній здебільшого трагічна і травматична цілісність йде поряд із героїчною. Носіями цієї пам’яті в Україні є приблизно 160 тисяч чоловік, які проходили службу в Обмеженому контингенті радянських військ (ОКРВ) в Афганістані.

Володимир Новіков своїми розповідями та доказами намагається ліквідувати міфи та фальсифікації афганської епопеї, формує усну історію, створює історичну базу для наступних поколінь історіографів. Але головне, базисне полягає в тім, що автор залишився вірним патріотичним ідеям. Це не глобально-радянський, а груповий, колективно–солдатський, офіцерський, бойовий патріотизм. Саме тому він став основою унікального «афганського братерства», зворотнього феномену «фронтового» в роки Великої Вітчизняної 1941–1945 років.

Автор наполегливо переконує, що тільки за допомогою фактів можна судити про доцільність виконання військового обов’язку. І виступає проти того, щоб нас, особливо молоде покоління, змушували пишатися тими, хто століттями ненавидів, спустошував, стріляв. Не обов’язково бойовими, це й «вибухівки» психологічної війни. А хто їм у цьому допомагає і продовжує допомагати? Це ж не заслані «москалі», а власна п’ята колона.

 Навіки справедливо зганьбив колишнього Міністра оборони України Радецького та його клівретів. В історії повинні бути імена не тільки героїв, але й антигероїв. Особливо тих, хто «лупцював» в Україні вцілілих в Афгані воїнів, знищуючи сам дух бойового братерства, вірність присязі та героїко-патріотичним традиціям, коли потрібно було їх зміцнювати.

Ось і маємо те, що маємо: зникла святість професії — Батьківщину захищати. А разом з цим зникла і боєздатність Збройних Сил. Більшість юнаків думають лише про виїзд за кордон, бізнес та дармовину. Зате бойових офіцерів, які закінчили свої військові академії на полі бою, закріпили практику теорій не на паркетах у високих кабінетах і саунах, було викинуто. Прикладів щодо цього в книзі Володимира Новікова чимало. І він, не даючи оцінки, пропонує читачам самим зробити аналіз подібної абсурдної ситуації.

Автор вміло, ненав’язливо проводить паралель між життям у боях і після них в Україні. Різниця, за великим рахунком, невелика. Доводилось виживати, але не здаватися. Частіше кріпли й розумнішали не від перемог, а від поразок, втрати друзів. І від цього майбутні перемоги ставали більш значущими.

Лейтмотив досліджень Володимира Новікова — звернення до Бога, каяття, згадування про загиблих, славлення мучеників боїв і віри. Автор постійно нагадує про мораль, святість і чистоту взаємних відносин. Пам’ятаючи про це, ми повинні, де б не знаходились, не залишати після себе духовну і мирську «отруту». Тим більше лити її на загиблих афганців, які першими прийняли у далекій мусульманській державі хвилі міжнародного тероризму, ісламського екстремізму, наркотероризму, які наразі стали світовою загрозою людству.

Сьогодні ми настільки почорніли від ідеологічної, психологічної, моральної, фізичної наруги, що приклади незламності духу 18-19-річних юнаків, у період виконання бойового завдання, сприймаються як вигадки. Але дослідження Володимира Новікова доводять, що героїзм, патріотизм, допомога товаришу, командиру, вірність присязі — це не вигадки, а нормальні явища серед справжніх чоловіків.

По-різному сприйматиме читач цей збірник, в якому автор описує п’ять різних подій, у яких брав безпосередню участь. Адже всі ми такі різні. Проте не можна забувати своє минуле. Без нього немає майбутнього. Мається на увазі, що, без викарбуваних у пам’яті зарубок і віх, важко знайти правильний вихід із лабіринту життя. Тому ця книга присвячена читачам, які небайдужі до власної історії.

 

 Анатолій Костиря,

доктор історичних наук, професор,

       академік Міжнародної Кадрової Академії (ІPА),

науковий консультант УСВА,

експерт Центру вивчення сучасного Афганістану (Москва)

 Красноармійськ, Донецька область

 

 

 

ХТО МИ,

ВОЇНИ-ІНТЕРНАЦІОНАЛІСТИ?

 

Війни безглузді, як для переможців, так і для переможених, а тому неприпустимі, і їх безумовне засудження — тільки питання часу.

 Еліас Канетті,

 австрійський письменник, лауреат Нобелівської премії

 Війна виявляє духовну велич людини, яка кидає виклик

своєму найбільшому ворогу — смерті.

 Генріх Гейне, німецький поет

 

Одного разу в Києві, очікуючи на «маршрутку» в районі «Петрівки», розговорився з молодим хлопцем, який також стояв у черзі поряд зі мною. Микола розповів, що навчається у Київському коледжі зв’язку. Тоді я запитав, чи дивився він фільм про воїнів-інтернаціоналістів «9 рота», де зв’язок між ротами та загонами був на вагу життя, та що він взагалі знає про ту страшну десятилітню війну в Афганістані? Микола зніяковів та відверто сказав, що фільму не дивився, і про Афган нічогісінько не знає. Отакої…

 

ЗАБУТА ВІЙНА

 

Під час тієї війни я служив пропагандистом політвідділу окремої гвардійської 56-ї орденоносної десантно-штурмової бригади в афганському місті Гардез. Тут за 8 років бойових дій загинув, помер, захворів, отримав поранення чи контузію кожний третій військовий. Отримав поранення, переніс «клінічну» смерть від тропічної малярії, церебральної, тяжкої форми. Тоді вперше я звернувся до Бога з проханням не забирати моє молоде життя. Обіцяв, що перестану бути атеїстом та прийму в серце віру і «хрещення».

Було все:

метушня медиків, лід у гумовій «грілці»,

крапельниці, ін’єкції, «кольоровий» сон із всілякими мареннями і приємною музикою,

повернення з «коми», яка могла стати «крапкою», боротьба з підполковником медичної служби Виговським, якого я вдарив в обличчя ногою, коли він намагався мені надати першу допомогу.

Утримували мене під час «кризи» капітан медичної служби Малиновський і воїни строкової служби, які «ламали» мої чомусь зміцнілі руки. Зате лікували від паратифу — у військовому шпиталі міста Мари в Туркменістані!

Повернувшись 1989-го додому, в Україну, і побачивши ставлення до афганців та їхнього бойового досвіду, у грудні 1992 року я написав рапорт на ім’я першого Міністра оборони України: «У зв’язку з розбіжністю поглядів на розбудову Збройних Сил України самим Міністерством оборони і особливо соціально-психологічною службою, я не маю права розбудовувати заздалегідь небоєздатні Збройні Сили».

Потім були розшуки. Ніколи не забуду сльози матері, дружини з двома дітьми та особливо молодшого брата зниклого безвісти гвардії старшого прапорщика Валерія Карпенка з Вінниці.

А правда про наших воїнів, яких моджахеди спалили після катувань живими лише через те, що вони не здалися в полон?

Майже кожного дня було таке, після чого у багатьох бійців з’являлося єдине бажання — скоріше повернутися додому, «бахнути» алкоголю і забути про всі ці жахіття. На жаль, зробити це судилося не всім…

Роками я розмірковував, чому так сталося, вивчав секретні матеріали, ділився своїми думками з небайдужими до військової тематики та власної історії, депутатами, чиновниками, школярами, студентами та їхніми батьками.

А після тієї розмови у Києві з майбутнім зв’язківцем Миколою я твердо вирішив написати про молодих юнаків, яких таємно відправляли на чужу війну, про історичні реалії тих часів, і чому в суспільстві ніхто з відомих діячів, окрім академіка Андрія Сахарова, не засудив цей військовий «театр абсурду».

Цього не можна забувати, і прийдешні покоління мають замислитися над тим, що потрібно зробити, аби подібне ніколи не повторилося. Бо, як писав французький письменник Анатоль Франс, «війни — це злочин, який не спокутується перемогою».

Також не можу не виконати прохання своїх знайомих Героїв Афганістану, з якими я познайомився у різний час у Москві, афганському Гардезі та Києві — військового льотчика, полковника М. Барата, піхотинця, що втратив ногу, підполковника Масума та випускника Київського інституту культури Гулама Расула, який близько п’яти років відслужив в афганських військах зв’язківцем. Вони дуже просили не забувати про жахливу долю їхньої Батьківщини.

 

І ОДИН У ПОЛІ — ВОЇН

 

Радянський союз вів кропітку інформаційну кампанію щодо війни в Афганістані. Проте усі розуміли, що це — безглузда марнославна бійня, де гинули тисячі молодих хлопців.

Однак, мовчали…

Мовчали чиновники, вміло схвалюючи весь цей військовий фарс, відкуповуючи при цьому своїх чад від Афгану.

Мовчали громадяни Країни Рад.

Тотальна мовчанка.

І тільки один голос пролунав «проти», хоча це вартувало підірваного здоров’я в нелюдських умовах.

Через сім місяців після того, як наші війська почали виконувати свій «інтернаціональний борг» в Афганістані, радянський вчений зі світовим ім’ям Андрій Сахаров надіслав голові Президії Верховної Ради СРСР Л.І. Брежнєву (до речі, Ганопольському, що писався українцем, а його дружина Вікторія Пінхусівна (Петрівна) Гольдберг була племінницею сталінського ката Л.З. Мехліса — члена ЦК, наркома держконтролю, армійського комісара І-го рангу), а копії відправив Генеральному секретарю ООН і главам держав — постійних членів Ради Безпеки:

«Я звертаюсь до Вас із питанням надзвичайної важливості — про Афганістан. Як громадянин СРСР і в силу свого положення у світі, я відчуваю відповідальність за трагічні події, які відбуваються…

Військові дії в Афганістані продовжуються вже сім місяців. Загинули і скалічені тисячі радянських людей і десятки тисяч афганців — старих, жінок, дітей, селян і городян. Більше мільйона афганців стали біженцями. Особливо зловісні повідомлення про бомбардування поселень, які надають допомогу партизанам, про мінування гірських доріг, що створює загрозу голоду для цілих районів.

Також не підлягає сумніву, що афганські події кардинально змінили політичне положення у світі. Вони поставили під загрозу розрядку, створили пряму загрозу світу не тільки в цьому районі, але й повсюди.

Всередині СРСР збільшується руйнівна надмілітаризація держави (особливо руйнівна в умовах економічних труднощів).

Я не буду в цьому листі аналізувати причини вводу радянських військ в Афганістан — викликаний він законними і оборонними інтересами чи це частина якихось інших планів. На моє переконання, необхідно політичне врегулювання», — писав Андрій Дмитрович.

До «врегулювання» цього політичного питання прийшли аж через 8 років. Тоді ж «помилували» і Андрія Сахарова, якого за протест проти безглуздої афганської кампанії вислали в центральні райони Росії.

До слова, коли війська Варшавського Договору окупували Чехословаччину в 1968 році, а «маргеловські головорізи»^[1] за лічені хвилини захопили стратегічні аеродроми, нейтралізували військові підрозділи охорони і обслуговування, зайнявши перше місце у світі з подібних спецоперацій, проти виступив лише один громадянин СРСР — киянин Василь Макух. На знак протесту він підпалив себе на Хрещатику, а через день помер від опіків…

 

 

ОБУРЕНІ Й ЗАБУТІ…

 

Тільки наш покірливий радянський солдат, вихований у дусі світового месіанства й фанатичної вірності своїй нелюдській владі, міг з острахом та цікавістю прийти на допомогу південному сусіду — ринутися взимку на перевал Саланг в Афганістані й майже через десять років взимку повернутися звідти.

Обуреним і забутим, пораненим і контуженим, хворим і агресивним, оптимістом і песимістом, героєм і окупантом…

У військах і штабах Київського військового округу, а згодом Збройних Силах України, бойове братство не прижилося. За короткий термін у запас були звільнені сот­ні досвідчених фахівців сучасних бо­йових операцій. Зате таким популістам, як колишньо­му сержанту і народному депутату України Володими­ру Муляві на початку дев’яностих, вручили погони полковника, а згодом і генерал-майора. Людині, яка закінчила «кулеметн­і курси»! Тому в Міністерство оборони новоспе­чений генерал приніс тільки власні ікони, безлад, мімікрію, русофобію і … смуток. Саме його підлеглі згодом приймали у багатьох офіцерів «іспити», цікавляч­ись, «що таке демократія?», а «чи будете у разі необхі­дності воювати з Росією?» тощо.

Мені було боляче й сумно бачити, як ідуть із Збройних Сил України офіцери та прапорщики, які мали бойовий досвід. Чому вони кидали службу? При­чин тут чимало. Проте головною причиною було, насамперед, те, що у військах вони нікому не були потрібні. І, особливо, в апараті Міністерства оборони.

Через п’ять років по закінчен­ню війни в Афганістані Міністром оборони Збройних Сил України був призначе­ний генерал-полковник В. Радецький. Замість того, щоб звернутися до афга­нців із закликом-проханням поставити свій бойовий досвід на службу Збройним Силам незалеж­ної України, вихованню молодих воїнів, міністр в одному з документів назвав фахівців сучасних бойових дій «так звані воїни-інтернаціоналісти». Зате генералів почав пере­вдягати у шкіряні плащі, наказав на дверях свого кабінету почепити дорогу ручку, замінити у дворі асфальт, пофарбувати огорожу і закріпив за собою прі­звисько «комбат».

На цьому «реформування» військового міністерства не закінчилося. Отримавши підвищення у військовому званні, В. Радецький розпочав «чистку» війська. Одним із перших постраждав афганець, заслу­жений лікар Украї­ни, генерал-майор медичної служби Г. Циганок. На його посаду міністр «перетягував» свою людину з Одеського військового округу, яким до цього командував, і де усу­нув з посади командира ае­ромобільної бригади — офіцера-афганця.

Цю нелюбов поділяли і його колеги. Так, при­йшовши на посаду начальника управління кадрів Міністерства оборони і фактично заступника міністра, генерал-лейтенант О. Ігнатенко, з яким ми деякий час навчались в одній школі, а згодом нас звела громадська діяльність у «Сумському земляцтві», в особистій розмові з одним з генералів сказав: «Ми вас, афганців, судитимемо».

Невдовзі я дізнався, що було знайдено підставу, аби примусово звільнити з армії майора А. Степанова, афга­нця, який проходив службу в Прикарпатському військово­му окрузі.

Пригадав я й розмову з підполковником Г. Ключи­ковим (сьогодні займається богослужінням) про те, що свого часу він став свідком того, як генерали, котрі при­їжджали з Москви придушувати нашу «само­стійність» і розбудову армії, згодом переїхали до Києва і продовжу­вали керувати армією нової держави. Зроз­уміло, як і для чого.

Колишній офіцер соціально-психологічної служби Міністерства оборони України Микола Недзельський, на­приклад, який бачив сучасну війну тільки з екрана телевізора та в кінотеатрах, одного разу запропонував редакції газети «Народна армія» опублікувати статтю, в якій показав Росію «можливим супротивником». Бу­ли там і такі рядки: «Кого Україна могла й повинна була назвати своїм ймовірним супротивником? Не вдаватимусь детально в аналіз історичних перед­умов. Загроза йшла з Польщі, Німеччини, Росії. Ви­ходитиму з політичних реалій сьогодення. А вони не залишають альтернативи для висновку, що найбільш ймовірним супротивником для України є Росія».

Як можна було ставитись до таких висловлювань? Для одних це — суща дурниця, для інших — тривога за подальшу долю України. Адже на агресивність свого пів­нічного сусіда ми могли вказувати, а зберегти свій бо­йовий потенціал не спромоглися. ­Водночас у Росії міністр оборони і практично всі його заступники були афганцями. А у нас командарми, комдиви, командувачі військовими округами не мали бойового досвіду. Вони всі були «паркетниками». Саме ці «фахівці» вдруге усунули з посади командира аеро­мобільної бригади досвідченого десантника з бойовим орденом, підполковника Олексія Отрощенка. Не при­йшовся до «столу» горе-генералам ви­пускник академії Генерального штабу, командир мото­стрілецького з’єднання, кавалер трьох бойових орденів, полковник Віктор Долич. Не знайшлося належної посади бойово­му десантникові і спецназівцю, морському піхоти­нцю (в одній особі) з трьома орденами, полковнику Володи­миру Юрченку, який сьогодні є президентом Між­народного благодійного фонду «Бойове братство».

За роки свого існування МБФ «Бойове братство» проводив велику шефську роботу серед молоді і особли­во в одній зі шкіл-інтернатів на Сумщині. За допомогою члена Ради Федерації РФ, кавалера ордена Червоної Зі­рки, медалей «За відвагу» та «Бо­йові заслуги» СРСР, сержанта запасу Єгора Атанова (був заступником командира взводу в десантно-штурмовому підрозділі гвардії капітана Володимира Юрченка) вдалося знайти бойові нагородити за пері­од служби в Афганістані та вручити їх тим десантни­кам, хто своєчасно їх не отри­мав.

Колишній заступник командира взводу, гвардії старшина Михайло Савчишин, який мріяв бути стомато­логом, став борт-техніком гелікоптера, «набрав» 25 років військової служби, звільнився в запас і продовжує пра­цювати за згодою в … Афганістані. Сім’я проживає в Україні.

Не знайшлося місця в армії і бойовим офіцерам, які першими підняли синьо-жовтий прапор над штабом пові­тряно-десантного полку в місті Білгород Одеської області. Їх звільнили в запас відповідним наказом… з Москви.

Лічені місяці протримався на посаді першого командувача аеромобільними військами України афга­нець, генерал-майор Віталій Раєвський. Коли­шньому командиру гвардійської окремої 56-ї десантно-штурмової бригади (ДШБр), що мала 8-річний бойовий досвід, випу­скнику військової академії Генерального штабу Міністерства оборони СРСР, одному із реформаторів десантних військ —довелося покинути улюблені війська. Водноча­с колишній начштабу ДШБр, а потім і її командир в Афганістані, гвардії підполковник Євневич, продовжує служити в Російських збройних силах. Сьо­годні він Герой Росії, генерал-лейтенант. У його слу­жбовому кабінеті, окрім портрета президента Росії, наразі висить тільки мапа Афганістану періоду виведення військ…

– Великий практичний досвід, — упевнено заявляє аф­ганець, поспіхом звільнений в запас підполковник Віктор Федоришин, — є головним показником у будь-якій дія­льності.

– Саме особистий досвід бойових дій в Афганістані, — сказав по секрету киянин, полковник запасу Сергій Швець, — дав мені змогу приймати вірні рішен­ня під час служби у миротворчих місіях ООН. А це були «гарячі точки» Європи, Близького Сходу, Африки.

Ось тут-то й виходив парадокс: про ймовірного су­противника новоспечені популісти думали, за ядерною зброєю з запізненням «тужать», а як можна було уникнут­и можливих бойових втрат — ні.

Варто згадати і випадок з капітаном запасу Оле­гом Миколайовичем Онанченко, який трапився 25 грудня 1990 року на тодішній площі Жовтневої революції у Києві (зараз Майдан Незалежності, де через багато років стоя­тимуть намети помаранчевих революціонерів). А того дня туди під’їхав «Москвич» під номером Ж 52-33 СУ. Ко­ли до нього підійшли міліціонери, водій, а то був Оле­г Онанченко, запалив сірника і намагався вки­нути його у велику пла­стикову каністру з бензином. Та не зумів. Одні впевнені, що цього не вдалося зроби­ти завдяки право­охоронцям, а Олег вважав, що бензин не спалахнув, оскільки сірник зламався на хо­лоді й згас, а інший не встиг запалити…

— Сам я сумчанин, — розповів тоді невдалий самогу­бець. З відзнакою закінчив Сумське вище військове арти­лерійське училище. Служив на Далекому Сході, в Афгані­стані, на Кавказі. Включившись у політичну боротьбу за справедливість, відсидівши дві доби в міліції, почав боро­тися за правду. Мене, зв’язаного, лупцював капітан міліції Заскока, а начальник нашо­го районного відділу внутрі­шніх справ підполковник міліції Пасюта ці­кавився у ньо­го, а чи «забив він того чорта, чи ні?» Я ж планував під­палити себе, якщо не дозволять голодувати, аж поки не будуть виконані вимоги нашої громадської організації. Ми хотіли, щоб усі політичні партії мали рівні умови. Мені й житло не виділили, знайшовши для цього штучну причину.

Олегу тоді було 33 роки. Цікаво, який він сьогодні? Як і ті, хто теж 25 грудня, тільки 1979 року, ввійшли в Афганістан, а пізніше, взимку по завершенню 10-річної війни, виборювали соціальне право на житло?

Планувалось виділити 255 квартир по вулиці Старонаводницькій, що у Печерському районі Києва, інвалідам війни, праці, учасникам бойових дій і багатодіт­ним сім’ям, які не мали житла. Та коли прийшов час отри­мувати ордери, з’явилася постанова президії Київміськради № 26, згідно з якою будинки «Царського села» передаються в оренду іноземним спеціалістам. За валюту! І житло депутати забрали саме у тих десантників, які рік то­му на своє професійне свято 2 серпня біля Голо­впоштамту кинулися рятувати людей, коли після дощу стотонний фасад впав на голови деся­ти–одинадцяти громадянам. А коли допомога знадобилася їм, то зась…

А. Кундирєвіч, старший лейтенант, інвалід війни:

– Коли настав час отримувати ордер на житло, з’ясувалося: усі документи відповідальні чиновники загу­били.

В. Карнаухов, капітан, кавалер ордена Червоної Зі­рки (закінчить службу в чині полковника, батько теж афга­нець, був командиром артилерійського полку):

– Над моїм порядковим номером у квартирному спи­ску поставили чужий. Ще навмисно «помітили», що не інвалід, а учасник війни.

В. Спєваков, капітан, кавалер орденів Червоного Прапора, Червоної Зірки, «За службу в ЗС СРСР», медалі «За відвагу»:

• З листопада вісімдесят шостого до лютого вісім­десят дев’ятого я перебував в Афганістані. Був авіанавідником. Практично з бойових операцій не ви­ходив. До цього допомагав гелікоптерщикам у ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській ато­мній. Переніс дві контузії, два тяжких захворюван­ня. Щодня болить голова та шлунок. Вже прошу смерті та вона не приходить.

Лікарі вважають, що є така хвороба — аналгезія, або невідчуття болю. Ще, переконані, що вона дуже не­безпечна, хоч і трапляється дуже рідко. Мені ж здає­ться, що після виводу радянських військ з Афгані­стану своєрідною аналгезією хворіє більшість чи­новників ви­сокого рівня. Бо житлове питання зали­шилося для бага­тьох учасників невирішеним, як і проблема з пільгами. Чужий біль не сприймається. Вже в час «помаранчевих» і демократичних «братків», які повернулися до влади, близько 40 знівечених уча­сників бойових дій з Київської області не можуть отри­мати інвалідність. Лікарі їх не від­носять до учасників війни. За відірвану у бою п’ятку, на­приклад, вчора­шньому солдатові, з великими потугами встановлюють 3 групу інвалідності на два-три роки.

– Для більшого двох сантиметрів відірваної кістки не вистачає, — пояснив один із членів спеціальної меди­чної комісії.

Пригадую 22 травня 1991 року. Того дня у Москві в Центральному академічному театрі Радя­нської Армії роз­починалась Перша Всеармійська конференція вої­нів-інтернаціоналістів. Героя Радянського Союзу, командарма 40-ї армії в Аф­ганістані, генерал-полковника Бориса Громова зупи­нив лейтенант зі складу охорони. Спало на думку­: це інструкція чи маскарад? Але Борису Всеволодовичу було не до жартів, адже лейтенант наполя­гав на посвідченні.

На тій конференції делегати вперше дізналися про те, що радянські військовослу­жбовці надавали інтерна­ціональну допомогу більше ніж 50 країнам світу.

Всього в Збройних Силах СРСР на той час проходило службу 67 641 воїнів-інтернаціоналістів. З них 94 відсо­тки отримали бойовий досвід в Афгані­стані, а 2738 — знаходилися в інших «гарячих точках». Говорили про те, що ще з часів Грюнвальдської битви 1410 року, вигнання наполеоні­вських військ у 1812–1814 роках, наші пращури надавали інтернаціональну допомогу. Вже за радя­нських часів більше двох тисяч наших співвітчизників із числа військових пілотів добровільно воювали на бо­ці Китаю проти Японії. Три тисячі наших військових спеціалістів знаходилось в інтернаціональних брига­дах Іспанії (пізні­ше більшість розстріляє могутній НКВС).

13 країн Азії і Європи були звільнені від фаши­стської чуми у 1945 році. Після Перемоги радянські війська знаходились на території 11 країн Європи (Норверія, Фінляндія, Данія, Польща, Німеччина, Австрія, Чехословач­чина, Угорщина, Югославія, Румунія, Болга­рія) і ще трьох країн Азії (Іран, Китай, Корея).

З 1954 по 1972 рік нашими фахівцями у В’єтнамі бу­ло знищено 4200 літаків агресора. У 1974 році радя­нські військові моряки ліквідували у Суецькому ка­налі 17 000 мін.

Під час перерви пролунало за­стереження щодо непередбачуваних подій напередодні складання нового Договору про СРСР. Висловлювали надію, що воїни-інтернаціоналісти проявлять самовід­даність і будуть чесно захищати свою велику державу від будь-яких пося­гань. Та вийшло по-іншому… Ні­хто не став підпалювати себе на знак протесту проти розвалу Союзу Радянських Соціалістичних Республік, «народженого» 30 грудня 1922 року та офіційно затвердженого влітку 1923-го, замість знищеної біль­шовиками Російської імперії Української Народної Республіки (1917–1920 роки).

Старшина В. Примак, курсант Тбіліського вищого військового артилерійського училища того дня­ розповів:

– Одного разу ми хотіли допомогти матері загибло­го в Афганістані, так мене випроваджували з усіх кабінетів зі словами: «Тобі що, більше за інших потрі­бно?» Нікому з військових чиновників не було справи до того, що вкрадено 30 автоматів, по-звірячому вбито прапорщика, хулігани нападають на офіцерів. Саме тому 150 новоспе­чених лейтенантів звільнилися в запас.

Генерал-лейтенант збройних сил республіки Афгані­стан Саїд Масум:

– Ми, корінні афганці, з теплом і болем згадуємо ва­ших бійців і офіцерів. Вони були хоробрими і нас багато чому навчили. Тепер їх звинувачують у тому, в чому вони не винні. Мине деякий час, і про них бу­дуть знову зга­дувати добрим словом.

Вже зникає з пам’яті поняття інтерна­ціоналіст, та більшає інвалідів і смертей серед молодих ветеранів, забувають про сім’ї заги­блих.

Один із моїх сусідів Олександр Мельников, який добре знає історію і продовжує її вивчати, пере­конаний, що ми, афганці, — своєрідні «яничари», яких колишня держава готувала для використання у своїх цілях.

Так ким же був наш воїн в Афганістані: інтерна­ціоналістом чи окупантом? Адже наші співвітчизники за часів комуністичної влади виконували військовий обов’язок в двадцяти трьох країнах світу: Алжир, Ангола, Афганістан, Бангладеш, В’єтнам, Ефіопія, Єгипет, Іспанія, Йемен, Камбоджа, Китай, Куба, Лаос, Мозамбік, Монголія, Північна Корея, Сирія, Сомалі, Угорщина, Фін­ляндія, Чехословаччина, Югославія, Японія. Є й поповнен­ня списку цих країн (з порушен­ням вимог Кон­ституції України), де чимало загинуло українських воїнів нової формації — миротворців. Зате тим, хто повернувся з Іраку, наша мирна держава, яка ні з ким не воювала, вручила посвідчення уча­сника бойових дій і запевнила в позачерговому отриманні житла. Нонсенс! «Блакит­ні» добровільно, за згодою бать­ків, поїхали заробляти «бакси», а дехто для цього навіть давав хабара. Зате забула наша держава і саме Міністерство оборони про одного з підполковників у від­ставці, який під час патрулювання в Іраку потравив у засід­ку і, рятуючи більше десяти підлеглих воїнів, зали­шився інвалідом.

– Коли сьогодні хочуть принизити роль вої­нів-інтернаціоналістів в афганських подіях — тобто, ви вою­вали за імперію — Радянський Союз, я нагадую, що ми ви­конували свій воїнський обов’язок, і робили це не за гро­ші, — сказав 17 травня 2009 року один із ініціаторів створен­ня нової Всеукраїнської громадської організації «Ніхто, крім нас (НКН)», старший сержант запасу 345-го гвардійського парашутно–десантного полку (ПДП) Дми­тро Кривошей, який через 4 роки з однополчанами покине НКН.

Саме ця організація, яку очолює колишній бо­йовий десантник родом з «Шостки — Донецька», а сьо­годні кері­вник відомої будівельної фірми Олександр Ковальов, змо­гла допомогти грошима аеромобільній бригаді розташо­ваній у Житомирі, щоб воїни ви­конали програму учбово-бойових стрибків із парашу­том, постійно відвозять за власні кошти дві–три групи школярів для одноденної «служби» у аеромобільних військах з практичною бо­йовою стріляниною по міше­ням.

Відзначились НКН і 2 серпня 2010 року, коли свя­ткували 80-річчя Повітряно-десантних військ і Аеро­мобільних (краще б називались Високомобільні Десантні Війська прим. автора), а також 15 лютого 2012 року під час покладан­ня квітів до головного пам’ятника воїнам– інтернаціоналі­стам у Печерському районі Києва.

На знак протесту, що їм з 08:00 не дозволили піді­йти до пам’ятника, простоявши майже півтори години на морозі, представники ВГО «Ніхто, крім нас» по команді розвернулися до Президента України Ві­ктора Януковича, що приїхав, спинами.

Було все — змінювався контингент людей, іншим був і характер бойових дій. На зміну одним прибували інші. З кожним роком Афганістан ставив більш жорсткі вимоги до командирів і бійців, озброєння, техніки і постійної го­товності до бою.

Проходили службу в Афганістані, гинули від куль душманів і… моряки. Одним із них (1983–1986) був капі­тан ІІІ рангу Анатолій Богатін, який сьогодні про­живає в Печерському районі столиці. Він був начальником спец­групи з енергозабезпечення 40-ї армії.

– Нас, офіцерів, — згадує Анатолій Борисович, — бу­ло сімнадцять. Були мічмани і прапорщики, матроси і со­лдати. Всі прибули з різних флотів. Всього налічу­валось близько сотні. Сушею і небом нас відправляли по всіх військових містечках Афганістану, а поверта­лись до Кабулу. Там і загинув під час обстрілу мій під­леглий з Севастополя, старший лейтенант Олександр Кочергін. Всього на цій жорстокій війні ми втратили чимало моря­ків. У Севастополі є пам’ятник і музей, присвячений тим далеким подіям.

Проблем вистачало найрізноманітніших. Напри­клад, десантникам довелося відмовитися від спальних мішків, які були важкими в умовах проходження гі­рської місцевості. Окремі елементи корпусу гелікопте­рів закри­вали сталевими листами від куль 12,7 мм станкових куле­метів Дегтярьова–Шпагіна (ДШК). Кабіни вантажних автомобілів теж були захищені металевими листами спеціальної форми.

Мотострілецьким та й іншим підрозділам важко було ходити по горах у чоботах, що ковзали по камін­ню, у шапках, які були відповідною «ціллю» для снайперів. Мучили застарілі речові мішки з набоями і сухими пайками, які боляче врізалися у плечі, не від­повідаючи умовам перебування у гірській місцевості. Ніхто не по­дбав про удосконалення підсумків для магазинів з набоя­ми. Ніхто з військового міністерства не здогадався, що у спекотні райони треба направляти не чорний байховий чай, а зелений. Бо тільки він здатен утамувати спрагу й підняти життєвий тонус. А фляги… Вони взагалі не були придатні для викори­стання у цій країні. Ось чому за зразками споряджен­ня, котре було захоплене у пред­ставників опозиції, на­шим бійцям доводилося шити самим укриття від опадів і сильного вітру, викори­стовувати взуття, яке надходило караванами з сусідніх країн для моджахедів.

Приклад — військова операція «Магістраль» за марш­рутом Гардез–Хост. Умови були надто ва­жкими. Йшла зима 1987 року. Навкруги кучугури сні­гу. Про­те десантно-штурмова рота 56-ї ДШБр (у якій служив ви­пускник відомого на весь світ Ря­занського вищого військового повітряно-десантного училища, гвардії лейтенант Василь Чумак, черкаща­нин) знайшла і розміну­вала вздовж доріг більш, ніж півтори тисячі різноманіт­них мін італійського та ки­тайського виробництва, встановлених душманами.

Якби генерал армії Валентин Варенніков (уча­сник Параду Перемоги у 1945 році, відійшов у вічність 6 травня 2009-го), будучи «московським оком», проявив професіоналізм, то не було таких бо­йових втрат під час цієї операції. Тільки в 56-й ДШБ, за офіційними дани­ми, загинуло вісімнадцять чоловік (за нашими під­рахунками — близько п’ятдесяти). Наприклад, військовому розвіднику гвардії єфрейтору Олександру Гостєву міною віді­рвало п’яту, й він радів, що живим повернеться додо­му. Через два дні десантник помер у гелікоптері, яким його до­ставляли до шпита­лю. Бу­ли чутки, що юнаку ввели не ту групу крові, а це вже — не бойова втрата. Цих втрат могло бу­ти й більше, якби на допомогу пораненим на своїй пере­обладнаній вантаж­ній машині з додатковим озброєн­ням від під­битого БТРа та гелікопте­ра «Мєтла» не ви­їзджав гвардії ма­йор Оле­ксандр Мє­тла. Саме його іменем була названа саморобна бо­йова машин­а. Щоправда, вона не зовсім відповідала су­часним бо­йовим вимогам, зате стріляла НУРСами (неке­рований ре­активний снаряд) і з кулемета, захи­щеного бронею. Де­хто жартував, що це справжня «рацпропози­ція», за яку військове міністерство повин­но виплатити гонорар.

11 січня 1988 року під час операції «Магістраль» білорус Олександр Михайлович Мєтла­ вивіз із поля бою більше 10 поранених десантників. Серед них гвардії молодш­ого сержанта Ли­соченка, рядових Семенова, Кри­венка, Єлагіна та інших. На превеликий жаль, гвардії мо­лодшого сержанта Олександра Гольця, який прибув з Кременчука Полтавської області, вивезли разом із підле­глими мінометниками мертвими. Вони вели бій з моджа­хедами до останнього. Загинули всі разом. Перша бойова нагорода Сашка пішла на Батьківщину разом з «посмерт­ною» — орденом Червоної Зірки. А ще на нього чекав кви­ток кандидата в члени Комуністи­чної партії Радя­нського Союзу. Видно, вірив хлопець тим, хто послав йо­го вми­рати на чужину.

Цей трагічний рік деякі десантники зустрічали в горах. Не витримавши морозу й колючого вітру, гвардії рядовий Геннадій Янов заснув. Сержант Зінов’єв боровся з голодом сухарями, запихаючи їх до рота разом зі сні­гом. Москвич, рядовий Сергій Кирилов, готуючись до Нового року, прямо на дощатій обшивці за 15 хвилин до свята надряпав: «За той час, що я служив у десантних військах, стрілки московських курантів пройшли 8 км 24 м». Лікар, лейтенант Тополенко, родом із Молдови, пере­вдягнувся у Діда Мороза, а «медбрата» сержанта перевдя­гнув у Снігуроньку і вдвох роздавали «тро­фейні» червоні гранати і «морозиво» зі згущеного мо­лока, снігу та печи­ва. Дехто з солдат, почувши слова «…тримай гранату і з рук не випускай», стрибали на дно траншеї.

Нерідко вмирали наші десантники від тропічних хвороб, травм. Все списували на «санітарні» втрати. Що вже говорити про тих, хто з маловідомих причин сам на себе наклав руки чи залишив цей світ уже вдо­ма від поранень?

А якщо згадати 21 квітня 1987 року, то можна пом’янути бійців спецпризначення Прокопчука з Рі­вного, киянина Захарова та багатьох інших, які заги­нули того дня. І все це через «апетит» до бо­йових операцій генерала Вареннікова.

Не всі бійці прощалися з життям на чужій землі. Деякі з них знаходили смерть у каналізаціях Ташкента. Вже тут, на колишній єдиній Батьківщині, їхнє життя оці­нювалося японським магнітофоном «Шарп» чи пачкою чеків (вітчизняна валюта), які бу­ли вдвічі дорожчими за радянський рубль. Було й та­ке. Саме тоді з’явився у народі вислів: «Якщо жінка у «Монтані» — чоловік в Аф­ганістані».

Зате ті, хто залишився виконувати наказ Батьківщи­ни, знову потрапляли на заміновані поля, напорю­валися на невидимі засідки. І продовжувались бої жорстокі, не «на­вчальні», як до ­1987 року писали в центральній пресі.

А дійсної правди не написано й досі. Наприклад, га­зета Міністерства оборони СРСР «Красная Звєзда» роз­повідала про те, як відважний пілот підполковник Абдулл­жаміл викинувся з палаючого військового лі­така «МіГ-23». Та насправді то був українець, підполковник Леонід Фурса, кавалер чотирьох орденів.

Ніде не повідомлялося й про те, що тільки вихід­ців із Донбасу з тієї війни не поверну­лося 322, а ще 330 — стали інвалідами, 600 — отримали поранення і контузії, а взвод випускників Донецького вищого військово-політи­чного училища загинув по дорозі до Кабулу.

Серед авторів–міжнародників, колишніх працівни­ків Комуністичної партії Радянського Союзу, голо­вних редакторів журналів «Звєзда», «Комуніст» можна було знайти достатньо поінформованих щодо­ необхідність «захисту південних рубежів». І ми ві­рили ненажерливим політиканам нашої наддержави. Тому багато хто з афга­нців йшов виконувати бойове завдання переконаним, що саме його допомога, його життя необхідні там, а Батькі­вщина не забуде своїх ге­роїв.

Мабуть, саме тому проводилися змагання на кра­щий екіпаж, за право мати напис на бойовій машині, котрий увічнював імена загиблих воїнів.

Були самогубці й такі, хто з різних причин робили собі й товаришам тілесні ушкодження.

– У нас був випадок, — розповів знайомий афга­нець Олександр Шкотт, — коли військовий хірург у шпиталі навмисно «відітнув» ногу солдату з ку­льовим поранен­ням, коли від медсестри дізнався про самостріл.

 

 

ДорожчЕ золотА

 

Звістка з дому, лист від дівчини — були дорожчими за золото. Листи якнайкраще підтримували наших хлопців. Більшість рідних щиро вірили у необхідність нашого перебування на чужині. «Безцінну» послугу надавало центральне телебачення. За спиною московського телеведучого Михайла Лещинського, як правило, солдати стріляли для імітації бою, а Кобзон (в Афганістан літав 9 разів) і Розенбаум своїми піснями кликали на нові по­двиги. Всьому вірили. Адже Олександр Розенбаум, напри­клад, разом із групою воїнів спецпризначення не злякався піти вночі на пошуки каравану, який незаконно ввозить озброєння для моджахедів. Була, звичайно, й додаткова охорона саме для відомого співака.

Тоді нагород не шкодували. Особливо тим, хто «бакшиші» (подарунки) відправляв до нагородно­го від­ділу Кабула і Ташкента в Туркестанський військовий округ. На момент виводу нашої окремої гвардійської 56-ї десантно-штурмової бригади з Гардезу, у 30 офіцерів — політпрацівників, які постійно були задіяні у бойових операціях, не було жодної медалі. Зате у нашого ма­йора-фінансиста, який не виходив на жодну бойову операцію, вже блищали аж дві медалі — «За відвагу» і «За бойові заслуги». А ще були такі начальники політвідділів, як полковник Тулін, який продовжував службу у Львові. То він казав: «…поки мені не буде нагороди, то ніхто її не отримає». Або заступник командира десантно-штурмової бригади полковник Маслов, який отримав легке поранен­ня від гранати, кинутої ображеним прапорщиком розвідроти в його кабінет. Він відіслав на себе «лист» на отриман­ня бойової нагороди, описавши свої «по­двиги»…

Незважаючи на все це, на Батькі­вщині нас чекали рі­дні і сподівалися на краще. Деякі чекають ще й сьогодні, чи не повернуться сини, які пропали безвісти. ­Моя мама, наприклад, не витримала постійних переживань, пере­несла інсульт і її спаралізувало. Не дочекавшись мене, померла.

 

ЧИ БУВ ГЕРОЇЗМ?

 

Було все — герої, «випивохи», наркомани, «чекі­стки», дебошири, злодії, дідівщина. Адже більшість со­лдат і сержантів були з неблагополучних сімей або напівсироти. Проте всі вони сміливо ходили у розвід­ку, на бойові ви­льоти, супроводжували колони, роби­ли зачистки «зє­льонок», просились на каравани та в бойові підрозділи, допомагали місцевим жителям.

А ще були такі, як Валерій Радчиков, старший лейтенант. Влітку 1982 року йому італійською міною віді­рвало ступні обох ніг. Та десантника це не зламало. Він став на протези, навчився ходити і навіть бігати. Добився до­зволу повернутися в Афганістан. Командував ротою, а пізніше успішно закінчив військову академію імені М. Фрунзе.

Сержант Микола Братухін з Казахстану, втрати­вши у горах ногу, перев’язав культю, і стежиною почав самоту­жки спускатися, щоб самому загинути, але не дати на­ступити на міну товаришам.

Спецназівець, єфрейтор Валерій Арсенов, агітатор взводу, донеччанин, будучи тяжко пораненим, зумів закрити від кулі снайпера свого командира і мого друга — старшого лейтенанта Андрія Кравченка з Кременчука Полтавської області. За цей подвиг со­лдат був посмертно удостоєний звання Героя Радя­нського Союзу. Досвід бо­йового офіцера з чотирма осколками в нозі від міни ні­кому не знадобився і він, у чині майора, звільнився у запас. Зараз проживає у Німеччині.

Киянин, гвардії сержант Юрій Марченко, випуск­ник Київської середньої школи № 163, що на масиві «Нивки», займався парашутним спортом і футболом, встиг попра­цювати на Київському мотоциклетному заводі, попроси­вся служити в Повітряно-десантні війська. По­трапив в Аф­ганістан і загинув у бою — якраз перед поверненням додому. Слава Богу, що в його рідній школі проводять вечори пам’яті, й діти знають про трагічну долю випускни­ка. Адже у Юрка не залишилось матері, батька, сестер і братів. Їхній рід закінчився раптово і непередбач­ливо. Ди­вно, але ще збереглася дошка з фотографією цьо­го юнака в одному з кабінетів заводу, де працював Юрій, і є люди, які його знали особисто та згадують як дисциплі­нованого і чесного робітника.

Розповідає Валентина Дмитрівна Калініна (нині покійна), проживала у Святошинському районі Києва:

– Відчуваю, неначе це було вчора — 1 вересня 1972 року. Я привела у перший клас своїх близнюків — Тетяну і Оксану. Серед першокласників вирізнявся один файний чорнобровий хлопчик. Пізніше я взнала, що його мама ви­ховувала практично одна. Вона працювала прибиральни­цею у кількох закладах і Юрко допомагав їй. Завжди запи­тував: «Вам кого, Тетяну чи Оксану?». Рано почав за­йматись спортом. Любив футбол, був капітаном команди. У четвертому класі Юрко став моїм учнем. Поважав старших, був дисциплінованим і розумним. Він навчався у дев’ятому класі, коли втратив маму. У батька була інша сім’я. 8 листопада 1984 року Юрі виповнилося двадцять років, а 21 листопада він загинув від кулі снайпера. 30 ли­стопада воїна відвезли на цвинтар. Прощався з ним майже весь тодішній Шевченківський район Києва.

Мужність і героїзм воїнів–інтернаціоналістів бу­ли масовими. Фронтовий девіз батьків «сам помирай, а товариша виручай» пам’ятали всі. Це було явище, якому немає пояснення, окрім одного — бути вірним військовим традиціям і наказам. Тому не випадково, що в одній зі столичних шкіл Шевченкі­вського району зусиллями кері­вництва школи і воїнів-афганців створено унікальний му­зей 40-ї армії — часів Другої світової війни і афганської. Є аналогічні кімнати бойової слави у багатьох середніх і вищих навчальних закладах Києва.

Розповідає киянин, полковник запасу Костянтин Бороздін, президент Міжнародного благодійного фонду інвалідів війни в Афганістані та інших ло­кальних конфлі­ктів «За справедливість»:

– В Афганістані служив із квітня вісімдесят третьо­го по червень вісімдесят четвертого лейтенантом і старшим лейтенантом. Місце служби — Кундуз і Таш-Курган. Яскравих спогадів багато — назву деякі з них. Якось ми лежали серед каміння, коли поблизу впала авіабомба, ски­нута з гелікоптера. Пам’ятаю пікіруваних двох гелікопте­рів «Мі-24»Д і перший залп по нас НУРСів, це льотчики переплутали своїх з душманами. Якось «залишки» моєї роти, всього 14 чоловік, утри­мували стежинку на пере­валі, ведучи бій з бандформу­ванням чисельністю більше сотні. Не забуду лютий вісімдесят четвертого, коли на перевал Саланг по льодовій дорозі піднімалась авторота. Доводилось водночас штовхати вантажівку «УРАЛ» із снарядами та милуватися ландшафтами засніже­них гір. Хіба я можу забути кульове поранення з автомата ППШ (пістолет–кулемет Шпагіна) афганським хлопцем років чотирнадцяти, котрого застрелив. А яка була взає­мна допомога? Потрапила якось наша авторота під вогонь кулеметника. Праворуч — річка, ліворуч — укіс. Дорога вела із Файзабаду до Кундузу. Перша машина була під­бита, водій отримав поранення. Почався розстріл усієї ко­лони. З’явився командир мотострілецького взводу на БМП (бойова машина піхоти). «Поставивши» її на праву гусеницю, проліз вперед і знищив кулеметника. А який був у мене замкомвзводу, комсомольський лідер роти сержант Михайло Вельямізов. Родом він був з Арха­нгельської області РФ. Одна куля пробила йому обидві ноги. Друга зрикошетила від рульового колеса і пальців руки, а потім вдарила прямо в серце. Врятував блокнот, в якому лежав складений вчетверо лист із заявою про бажан­ня вступити кандидатом у члени партії. Втрачаючи багато крові, сержант ще метрів зі сто вів машину серед дувалів, прочищаючи дорогу іншим. Він розумів, що зупинка — смерть для інших машин і водіїв. Коли я витя­гнув його з кабіни, Михайло лише запитав: «Товарищ лейтенант, пригоден ли я для партии?» Саме цей юнак не міг залишити машину молодому водію і втік зі шпиталю, де лікувався від поранення в плече. Тому публікації у га­зеті «Нєзавісімость» («Комсомольскоє знамя», «КОЗА») від 26.08.1998 року, де нас безпідставно обізвали найманцями і агресорами, викликають велике бажання притягти їх до суду за ст. 273-277 ЦКУ. Чому такі жу­рналісти-популісти мовчали тоді 10 років, коли їхні земляки гинули на чужині? Мабуть, грали в унісон тим чиновникам, які підтримували цю війну.
Михайло Вел’ямізов у 2012-му знайшов Костянтина Бороздіна. Розповів, що він є інвалідом війни 2 групи, отримав медичну і юридичну освіту, проживає в Російській Федерації.

Пригадалась мені розповідь і колишнього комбата в Афганістані, нагородженого двома орденами Червоної Зі­рки Володимира Лішавського (генерал-майор, кандидат військових наук, доцент, нагороджений іменною во­гнепальною зброєю ПМ — пістолет Макарова, служив у Національному уні­верситеті оборони України, очолює Антикорупційне бюро України) про те, що у нього були такі при­балтійці як рядовий Венскус, котрі добровільно пере­служували, аби на їхнє місце не призвали ново­бранців.

Ще бойовий генерал написав слова для пісні «Пам’ять про Афганістан». Вона розпочинається та­кими словами:

Пам’ять гортає сторінки життя,

Братство — це наше афганське буття.

Пам’ять пригадує Кушку й Термез,

Очі солдатів і скрегіт коліс…

Вперше перед військовою аудиторією цю пісню на музику композитора Тетяни Димер виконав Заслуже­ний артист України Едуард Брагіда.

Часто вдається поспілкуватись і з колишнім нача­льником медичної служби 6-ї танкової армії Київського військового округу (КВО) Г. Циганком, киянином, який вже у листопаді 1980 року був відкли­каний з відпустки і направлений до Кабулу для кері­вництва медичною слу­жбою 40-ї армії.

Про його професійність, труднощі в організації меди­чного забезпечення військовослужбовців всієї 40-ї армії й наданні медичної допомоги місцевому населенню у лю­тому 2004 року написав жу­рнал «Камуфляж» і професор медицини РФ П. Зубарєв, який працює в Російській військово-медичній академії (Санкт-Петербург) у власній книжці «Записки армійського хірурга».

• Чудовий Афганістан з висоти пташиного польоту, гори — всіх кольорів веселки, — любить повторювати кавалер двох орденів, генерал-майор медичної служби Георгій Циганок. Спільними зусиллями вже наприкінці 1981 року медичне забезпечення в гірсько–пустельній місцевості було поставлено на високій рівень. У таких ва­жких кліматичних умовах організували систему хірургі­чної та терапевтичної допомоги. Одне із важливих зав­дань, яке ми поставили перед собою, це — недопущення інфекційних захворювань. Якщо від поранень, контузій і травм за 10 років афганської війни постраждало біля 54 ти­сяч чоловік, то від інфекційних захворювань — близько 140 тисяч. Військові медики всіх рівнів допомогли повернути­ся до виконання свої службових обов’язків більше 90 % поранених і хворих.

Значно пізніше мені вдалося взнати, що за весь період бойових дій в Афганістані тільки військових лікарів, які за фахом були стоматологами, але виконували звичайні лікарські завдання, загинуло вісім чоловік. Лікару медичного пункту 177 мотострілецького полку капітану медичної служби Рафіку Камалову, наприклад, під час бойової операції в районі перевалу Саланг чудом вдалося залишитись живим і він сьогодні керує одним із найкращих стоматологічних центрів Міністерства оборони України. Керував і відповідним департаментом. У бою ж зустрівся з тим моджахедом, якому раніше надавав хіругрічну допомогу.

– Памятаю, — згадує полковник медичної служби запасу Рафік Камалов, — свого колегу капітана медичної служби Сергія Виберга. Він в Афганістані служив лікарем трубопровідного батальону. Загинув від кулі снайпера під час надання медичної допомоги воїну в день свого народження 27 липня 1987 року. Важко згадувати минуле.

Значно пізніше мені вдалося взнати, що за весь період бойових дій в Афганістані тільки військових лікарів, які за фахом були стоматологами, але виконували звичайні лікарські завдання, загинуло вісім чоловік. Лікареві медичного пункту 177 мотострілецького полку капітану медичної служби Рафіку Камалову, наприклад, під час бойової операції в районі перевалу Саланг чудом вдалося залишитись живим, і він сьогодні керує одним із найкращих стоматологічних центрів Міністерства оборони України. Керував і відповідним департаментом, являється головою Спілки ветеранів Афганістану Печерського району м. Києва. У бою ж зустрівся з тим моджахедом, якому раніше надавав хіругрічну допомогу. Домовились про «перемирья».

— Памятаю, — згадує полковник медичної служби запасу Рафік Камалов, — свого колегу капітана медичної служби Сергія Виберга. Він в Афганістані служив лікарем трубопровідного батальону. Загинув від кулі снайпера під час надання медичної допомоги воїну в день свого народження 27 липня 1987 року. Важко згадувати минуле.

 

ОБЕРНИСЯ В ДОРОЗІ

 

Лютий 1989 року. У той час я з тропічною малярією тяжкої форми лікувався у військовому шпиталі неподалік від Ку­шки, Туркменістан, через коридор якої виходили останні підрозділи Обмеженого контингенту радя­нських військ. Не прийшовши до свідомості, померли два со­лдати і молодий офіцер. На весіллі у туркменів підпоїли й побили гвардії сержанта Морозова, який нещодавно повернувся з війни, і кинули вмирати на цвинтарі… А скільки їх загинуло за два етапи виводу з чужини — мало кому відомо.

І ось на захист ста п’ятдесяти — ста шістдесяти ти­сяч воїнів-афганців України вперше 28 січня 1992 ви­ступили їх представники. І попросили вони від тодішньо­го уряду, який і посилав на вірну загибель своїх земляків, зовсім небагато — захистити від податків і визнати статус… До цього часу остаточно не відпрацьовані меха­нізми. Майже кожного року афганці, разом з чорноби­льцями, захищають свої права під стінами Кабміну і Верховної Ради.

Та не тільки сім’ям загиблих і воїнам-інтернаціоналі­стам, усім слід пам’ятати і знати про трагі­чну війну в Аф­ганістані з її жахливими наслідками. Адже у підручниках з історії цього немає. А повинно бути. Водночас не хоче­ться допускати навіть думки, що якби наші війська були не там, то пішли б «ви­ховувати» громадське угрупування «Солідарність» у Польщі, яке протистояло тодішній владі.

Після квітня 1985 року, разом із новою доктриною «перебу­дови», в СРСР з’явилися й нові погляди стосовно війни в сусідньому тоді Афганістані. Генсек Ми­хайло Горбачов на сорок третій сесії Генеральної Асамблеї ООН звернувся з ініціативою підписати Угоду про припинення з
1 січня 1985 року вогню між усіма ворогуючими сторонами і поставок зброї. Нові ініціативи СРСР не були реалізовані з вини Пакистану та США. Останні, до речі, сьогодні з коаліційними військами встановлюють свій порядок в Афганістані.

І все ж таки, виведення наших військ відбулося. Через
4 роки. Знову з невиправданими втратами, бо такі генерали як Варенніков примусили робити йо­го в два етапи, хоча можна було вийти всім влітку або взагалі не виходити і оголосити справжню війну те­роризму. Адже це надто актуально.

Але війна наших керманичів нічому не навчила. До недавнього часу наші миротворці гинули як у коли­шній Югославії, так і в Іраку.

НАША ПАМ’ЯТЬ

 

Щороку 15 лютого — день пам’яті загиблих і річни­ця виведення військ Радянського Союзу з Афгані­стану.

Та авантюра дуже дорого обійшлася всім сою­зним республі­кам.

Наша рідна Україна зазнала чи не найбільше втрат. Це — тисячі загиблих, поранених, інвалідів, близько 80 зниклих безвісти або полонених, а ще через два десятки років нас помре або загине майже половина зі 160 тисяч. І як зарадити вдовам і батькам, у яких замість чоловіка чи сина — орден Червоної Зірки.

Особливо страшна статистика «визначилась» на 23-ю річницю виведення військ з Афганістану у 2012 році на Харківщині: чимала кількість афганців у віці 46–48 років померли, або покінчили життя само­губством. На початку
90-х було оприлю­днено таку статистику:

«За період з 25 грудня 1979 р. по 15 лютого 1989 р. втрати особливого складу Обмеженого контингенту радя­нських військ в Демократичній Республіці Афга­ністан склали:

Забитих і померлих від поранень і хвороб — 13 833 осіб; поранених — 49 985 осіб. Стали інвалідами: 1 групи — 1 479 осіб­; 2 групи — 4 331 осіб; 3 групи — 859 осіб. Найбільш піковими роками за втратами в живій силі є:
1982 р. — 1 948 осіб, 1984 р. — 2 343 особи (рекорд) і 1985 р. — 1 868 осіб. Найбільш «малокровним» виявився 1989 р. — «всього» 53 особи». На той час вважалось, що в Афганістані загину­ло: росіян — 6 888; українців — 2 378; узбеків — 1 066; біло­русів — 613; татар — 442; казахів — 362; туркменів — 263; таджиків — 236; азе­рбайджанців — 195; молдаван — 194; чу­вашів — 125; киргизів — 102; представників Даге­стану — 101; ба­шкирів — 98; вірменів — 95; грузинів — 81; мордвинів — 66; ли­товців — 57; марійців — 49; чеченців — 35; осетинів — 30; кабардинців — 25; ла­тишів — 23; калми­ків — 22; удмуртів — 22; комі — 16; естонців — 15; інгушів — 12; балканців — 9; євреїв — 7; абхазців — 6; карелів — 6; каракалпакців — 5; тувінців — 4; бурятів — 4; якутів — 1. Представників інших народностей було втрачено 168 — 170 осіб. Це лише втрати армійські. До них можна додати загиблих з підрозділів КДБ — 572 особи, МВС — 28 осіб. Загинули та отримали поранення 664 особи з числа військових радників, спеціалістів і переклад­ачів.

За мужність і героїзм при виконанні військових зав­дань було нагороджено орденами і медалями більше 200 тисяч військовослу­жбовців, 86 із них стали Героями Радя­нського Союзу.

Ми втратили 118 літаків, 333 гелі­коптери, 147 та­нків, 1314 бронетранспортерів. Щорічно з бюджету наймогут­нішої радянської держави на військові по­треби 40-ї армії виділялось більше 3 млрд амери­канських доларів і ще близько 800 млн на утримання прорадянського уряду. Та тоді ніхто з нас про це не ті­льки не знав, а й не здога­дувався.

Для «наддержави» ця «інтернаціональна допомо­га» стала справжнім могильником. Фактично комуністичні керманичі СРСР створили свій В’єтнам, де США за 8 років своєї присутності втратила 57 605 військовослужбовців і близько 300 тисяч отримали поранення. Та тільки Амери­ка після цього не розпалась, як ми, на незалежні штати, хоч офіційно витратила на цю авантюру 165 млрд амери­канських дола­рів. Втрачали вони десятками своїх солдатів майже що­денно за час перебування і в Іраку та Афганістані. Тому є нам усім над чим замислитись і дати належну оцінку су­часним бойовим діям.

^{[1] «}Маргеловські головорізи» — так називали радянских десантників супротивники на честь командувача, Героя Радянського Союзу, генерала армії Василя Маргелова (Дніпропетровськ, Україна), «Війська Дяді Васі» — ВДВ.

 

Продолжение следует